Нескінченна сила кохання

Навіть через дванадцять років, згадуючи той страшний день – 29 січня 1998 року, у який загинув її коханий чоловік, Світлана Єрмак ледве стримує сльози. Всього чотири роки вони були разом. Але ці роки стали найщасливішими у житті жінки. Адже Володимир був дуже оптимістичною, щирою та веселою людиною. Ці риси характеру створювали навколо нього особливу атмосферу. Він нібито магнітом притягував до себе добрих людей. Серед них були різні за фахом люди, навіть священик місцевої церкви. З ним Володимир, як людина віруюча, особливо любив спілкуватися. Планував після виходу на пенсію йти працювати до церкви…

У день трагедії Світлана зранку наварила смачного борщу. Зазвичай чоловік приходив на обідню перерву зі своїм напарником. І цього дня Світлана із задоволенням уявляла, як коханий буде нахвалювати її борщ.

На деякий час жінка пішла у справах. Коли повернулася додому, здивувалася, чому це вхідні двері відчинені. Зайшла у домівку та, побачивши чоловіків у міліцейській формі, зрозуміла: у дім прийшла біда…

…Зранку 29 січня 1998 року майор міліції Володимир Єрмак і його напарник старший лейтенант Олександр Неронов робили звичний для дільничних інспекторів обхід території. Будинок за номером 13 на вулиці Блюхера нічим не відрізнявся від безлічі схожих одна на одну багатоповерхівок. Зайшовши в під’їзд, працівники міліції зіштовхнулися із двома молодими людьми. Вочевидь, спрацювала професійна інтуїція – правоохоронцям вони здалися підозрілими.
Коли молодиків почали додивлятися, у старшого з них, 18-літнього Романа, з-під куртки випав лом. Розібратися у питаннях, що з’явилися до Романа і його товариша, 15-літнього Максима, вирішили в райвідділі. Юнакам запропонували сісти в «Жигулі», якими керував Володимир Єрмак. Хлопці не намагалися втекти, одразу ж сіли в автомобіль. Мабуть, така покірність та юний вік і зіграли в подальшому фатальну роль.

Неподалік від перехрестя вулиць Блюхера й Академіка Павлова старший із затриманих вихопив із внутрішньої кишені куртки ніж і вдарив ним старшого лейтенанта Олександра Неронова. Одночасно з цим пролунав постріл. Куля, випущена із саморобного пристрою для стрільби, закамуфльованого під авторучку, влучила в голову Володимиру Єрмаку. Внаслідок вистрілу у притул поранення виявилося смертельним. Некерована машина ще кілька метрів проїхала по дорозі. Зрештою, звернула та врізалася в опору лінії електропередач… Володимир загинув о дев’ятій тридцять. У це важко повірити, але годинник на руці його жінки, котрий він подарував, зупинився саме у ту мить. Тоді Світлана і не здогадувалася, що ця поломка містичним чином пов’язана зі страшною трагедією.

Як тільки машина зупинилася, нападники кинулися бігти. Але зникнути їм не вдалося. Романа наздогнав міліціонер з охорони метрополітену, який як раз вийшов з переходу станції метро «Студентська». Максима затримав поранений Неронов.

У нелюдів було вилучено крім лома, ножа й саморобного пристрою для стрільби бойовими патронами, ще й маску. Як виявилося пізніше, вони збиралися в цей день пограбувати магазин на Салтівці.

– Чоловік був таким добрим, що інколи мені здається, що ця його доброта захистила інших людей, – журиться Світлана Єрмак. – Адже цей пристрій, від якого загинув Володя, повинен був рано чи пізно спрацювати. Ось цей вистріл мій чоловік і взяв на себе, захистивши невідому нам людину. Це так на нього схоже…

Ми прожили лише чотири роки… Про роботу Володя особливо не розповідав, однак знаю, що за його допомогою розкрито чимало злочинів. Адже він добре знав мешканців дільниці: хто на що здатний, де може знаходитися у той чи інший час. Одного разу він за три години знайшов і затримав вбивцю маленької дитини, співмешканця її матері. Трагедія трапилася о третій ночі, а вже о шостій ранку Володя привіз вбивцю до райвідділу. Той чоловік підробляв на стоянці, де ми залишали машину. І Володимир з ним нерідко спілкувався, знав, що він також працює у швейній майстерні. Вирішив перевірити, чи не переховується він саме там. Так і знайшов.

…На похорон прийшло багато з тих, кого Володя наставляв на правильний шлях, виховував. І колеги, і мешканці дільниці були приголомшені його смертю. На дільниці досі згадують, яким відповідальним та щирим до людей дільничним був мій чоловік. Його навіть називали «нашим Аніськіним».

Окрім роботи у майора міліції Єрмака було ще одне захоплення. Він дуже любив у вільний час порибалити. Приходив на ставок або річку
та жартома казав: «Рибка, рибка, я прийшов». І, на заздрість іншим рибалкам, завжди був із уловом. Юшку варити нікому не довіряв. У рідкі вихідні охоче готував для дочок та дружини що-небудь смачненьке. У Володимира є ще дві доньки. Коли Світлана познайомилася із майбутнім чоловіком, він був вдівцем та сам виховував дівчаток. На день його загибелі їм було п’ятнадцать та вісімнадцять років. Після трагедії, що сталася з їхнім батьком, дівчат забрали до Росії родичі з боку їхньої матері. Це було боляче, адже за чотири роки дівчинки стали Світлані дорогими та рідними.

Так разом із загибеллю чоловіка Світлана втратила велику дружню родину, в якій усі добре друг друга розуміли. Вони із донечкою Анастасією залишилися удвох. Неможливо передати, як було важко звикнути до цих перемін у житті. Допомогла мамі маленька Настя, яка дуже схожа на свого батька і зовнішньо, і за характером.

Незважаючи на те, що від народження у Насті дуже слабкий зір, вона життєрадісна та оптимістична дитина.
Зараз Анастасія навчається у Харківській спеціалізованій гімназії для сліпих дітей імені В.Г. Короленка. Їй постійно доводиться їздити до офтальмологічного центру в Одесу. Дівчинці вже зробили три мікрооперації на очах. Останню – у вісім років. Після третьої вона почала краще бачити, поліпшилася координація. Однак до школи Настя поки самостійно не ходить. Лікарі сподіваються на значній прогрес після операції, яку можна буде зробити, коли дівчинці виповниться 16 років. Але вже зараз постає питання, де взяти гроші на цю операцію.

– Я дуже вдячна друзям, особливо хрещеному батькові Анастасії. Якби не його допомога, не знаю, зробили б ми третю операцію чи ні, – говорить Світлана Єрмак. – Коли Володя загинув, Юрій Дмитренко, хрещений батько, пообіцяв, що ніколи не залишить хресницю. У 2005 році допоміг зібрати гроші на операцію. І усі ці роки постійно нам допомагає. Ось і окуляри змогли купити завдяки йому. В окулярах особливі лінзи. Одну із них можна заказати лише в Ізраїлі. Тому і ціна окулярів немаленька. Ще я дуже вдячна керівництву Київського райвідділу, в якому працював мій чоловік. Кожного року мені допомагають зібрати донечку до школи. Особливо вдячна за те, що керівництво обласної міліції наприкінці 1990-х років виділило нам однокімнатну квартиру. Це було дуже вчасно, адже ми з Анастасією були змушені тинятися по людях, не маючі свого житла. Також кожного року керівництво ГУМВС України в Харківській області запрошує нас на День пам’яті, надає посильну допомогу. Не залишають нас без уваги і товариші Володі.

Незважаючи на труднощі, Світлана залишається оптимісткою та багато працює, щоб дати донці гарну освіту. Анастасія вчиться грати на фортепіано. У неї, як виявилося, феноменальна пам’ять. Достатньо лише раз зіграти по нотах, як вони вже не потрібні – далі дівчинка грає без нот. Можливо, сподівається Світлана, вміння грати на фортепіано дасть у подальшому можливість дівчинці знайти роботу. Анастасія, яку, до речі назвали на честь любимої бабусі Володимира Єрмака, дуже любить слухати розповіді про свого батька. Їй навіть здається, що вона його пам’ятає саме таким, яким уявляє за розповідями мами, друзів та знайомих. І цей образ допомагає дівчинці боротися з хворобою та бути таким же невиправним оптимістом, яким був її батько. Оптимізм Насті завжди підтримує Світлану у її нелегкій боротьбі за здоров’є та щастя дочки. Адже немає нічого дорожчого для матері, ніж усміхнене обличчя її дитини. А в ті рідкі часи, коли здається, що вже не вистачає сил боротися, Світлана згадує рідне обличчя чоловіка та відчуває, як сили знову повертаються до неї.